Олександр Січкаренко (19 жовтня 2007)
Ви в курсі, що людство твердо йде до світлого майбутнього? Так? Я теж.
А помічали коли-небудь, яку важливу роль у цій ході відіграють неймовірні, на перший погляд абсолютно зайві жести, рухи чи міміка окремих його представників? Ні? Я теж — до певного часу. А потім раптом второпав…
У мене, наприклад, є звичка висовувати язика, коли я щось роблю руками. Скажімо, викручую шуруп зі стіни, відскрібаю кіптяву з похідного казанка, пришиваю ґудзик або міняю розетку… Одним словом, якщо я щось роблю, а ви в цей час спостерігаєте, то через хвилину-дві ви помітите, що, сам того не усвідомлюючи, я починаю «допомагати собі язиком». Чому? Не знаю.
Просто висовую його й рухаю. Часто ця моя особливість ставала приводом для добродушного кепкування сімейства, але ніколи не створювала серйозних проблем. Я щиро вважав, що подібні дрібниці не здатні призвести до труднощів глобального масштабу, аж поки…
Почнімо за порядком.
В одній музичній школі навчався хлопчик, який нещодавно переїхав до міста з невеликого села Томашівки. Звали його Василь…
Перші уроки гри на баяні він брав у місцевого сільського гармоніста Петра Степановича. Згодом так успішно опанував цей народний інструмент, що батьки вирішили везти його до міста для подальшого навчання. Якщо не відволікатися на деталі, то в Василя був дар, талант від Бога. Грав блискуче, майже віртуозно.
Коли викладачі міської музичної школи прослуховували його, в них одразу відвисли щелепи від подиву. Давно таких абітурієнтів не було. Отже, кинувши оком одне на одного, вони одностайно оголосили:
— Приймаємо!
Було очевидно, що в техніці гри, посадці й деяких нюансах ще доведеться попрацювати — і викладачам, і самому Василеві. Але це нікого не лякало. Щасливі та горді батьки повели сина додому.
Минули місяці наполегливих занять. Вася любив баян і майже не випускав його з рук. Витрачав на вправи купу часу, виконував усі рекомендації вчителя беззаперечно й із радістю. Таке ставлення до щоденних вправ, гам і арпеджіо в дітей його віку — рідкість. Тому всі щиро раділи й чекали великого майбутнього для скромного сільського хлопця.
Мати часто завмирала у дверному отворі, склавши руки на грудях, і з умилуванням дивилася, як син займається. Батько, як і личить чоловікові, емоцій особливо не виявляв, але теж був задоволений і гордий. І коли дружина пошепки повідомляла йому про чергові успіхи сина, той тихенько похрюкував від гордості.
З часом Вася долав усі труднощі. Ні постановка рук, ні посадка, ні робота міхами, ані аплікатура не стали для нього серйозною перешкодою. Попереду вимальовувався великий успіх. Він грав яскраво, натхненно, віртуозно. Артистизм, упевненість і легкість виконання вражали. Талант Василя був очевидний для всіх і свідчив про неабияку обдарованість хлопця. Вчителі могли б просто пишатися своїм учнем, який значно випереджав усіх міських однолітків…
Стоп-стоп-стоп! — скажете ви. — Чому «могли б»? У чому, власне, проблема? Хлопець грає, як бог, трудолюбивий, серйозний, талановитий…
Усе так. Його не підвели ні руки, ні пальці, ні пам’ять, ані властива віку лінь.
Його підвели ноги. Точніше, права нога.
У ній зосередилися всі Василеві труднощі. Через неї в моєму оповіданні — та й у житті юного віртуоза — з’являються глаголи умовного способу.
Як знаменитий джазовий піаніст Телоніус Монк, Вася відбивав ритм ногою, хоча грав не бібоп, а «Ой чорна я сі чорна».
На відміну від Монка, Василь стаптував праву туфлю значно швидше за ліву.
І все було б нічого, доки він виконував тільки народну музику — там це виглядало навіть стильно, весело й завзято. Але з четвертого класу він узявся за Баха та інші серйозні твори…
Тільки уявіть собі Бетховена із притупуванням!
Але саме так грав улюбленець томашівських жіночок — гармоніст Петро Степанович. Так він і навчив Василя. Точніше, воно само так перейнялося. Степанич учив грі руками, а Вася перейняв і його ритмічне притупування, ніби це була частина техніки. Більше того: він так зріднився з цим ритмічним постукуванням, що без нього не міг зіграти нічого.
І от на одному академконцерті хтось із комісії — новенький, Вася його вперше бачив — гримнув:
— Молодий чоловіче, що це за дикість? Припиніть стукати ногою! Почніть ще раз. З самого початку.
Вася почервонів і почав спочатку. Уже на другому такті нога знову пішла відбивати ритм.
З першого ряду знову пролунав грім:
— Юначе, ми не на дискотеці! Припиніть стукати.
— Михайле Ігнатовичу, — нахилилася до нього та прошепотіла завуч, — у Василя така звичка. Він завжди стукає ногою, і ми нічого з цим не можемо зробити.
— Що-о? — протягнув той. — Звичка? Я вважаю неприпустимим перетворювати храм мистецтва на балаган! «На звичку є відвичка», — підсумував він і піднявся на сцену. — А ну, молодий чоловіче, зіграйте нам полонез іще раз, — сказав він, бажаючи продемонструвати свою методику. — Ногами не стукаємо. Граємо класику, а не диско-поп…
Вася розумів, що треба постаратися, треба з усіх сил вимкнути ногу. Ця проблема виникала й раніше — то друзі сміялися, то директор зітхав — але кожного разу її вирішення відкладали «на потім». Раніше вчителі заплющували очі на цей, загалом, незначний нюанс. А тут раптом — таке випробування.
Зазвучали перші ноти. Нога не слухалася. Якась невидима сила змушувала її відбивати такт. Як Вася не намагався, нічого не допомагало. Новий викладач поступово виходив із себе…
Хоча, до речі, треба відзначити: незважаючи на проблеми із «знерухомленостю» ноги, Вася грав віртуозно. Пальці робили на кнопках таке, чому, може, й сам автор полонезу позаздрив би.
І тут Михайло Ігнатович не витримав і застосував, на його думку, радикальний педагогічний прийом.
Він підійшов упритул і своєю ногою притиснув Василеву «чарівну» праву ногу до підлоги.
— А ну-ка, ще разок, — прошипів він крізь зуби.
І тут усі зрозуміли — включно з самим Михайлом Ігнатовичем, — що в розвитку людства, у його геніях і першовідкривачах є щось таке, що не піддається жодному аналізу, поясненню чи, тим більше, муштрі.
Із заблокованою ногою Вася не міг зіграти й двох тактів. Скільки не намагалися позбавити її руху — полонез щоразу захлинався, розсипався й затихав. Але як тільки нозі дозволяли вільно відбивати свою «партію» — музика лилася легко й невимушено, натхненно й самозабутньо.
Якби тоді не вирішили «виправити» Василеву ногу, а особливо — якби в школі не з’явився Михайло Ігнатович зі своїми «прогресивними» методами,— світ, можливо, отримав би ще одного генія — томашівського Телоніуса Монка на баяні, Василя.
На жаль, Василя таки відучили стукати ногою. А разом із тим із його музики щось пропало. Вона вже не була ні геніальною, ні віртуозною. Він перетворився на звичайного народника, розлюбив баян і зараз викладає в районному клубі тільки для того, щоб утримувати сім’ю.
Загубили парня.
А ви мені кажете, що я висовую язик… Ну і що? 🙂
