Розділ 6

Г'ю Ніблі

Вже довгий час світ відмовляється дивитись на мормонів як на християн. Справді, більшість досі думає про них, як про tertium quid — як про унікальні та ізольовані створіння. Цю думку можна було б хоч якось виправдати, якщо визначати християнина як людину, яка приймає символи віри християнства, хоча словники подібних визначень не дають. У словниках християнин — це той, хто просто вірить у Христа, без жодної згадки про прихильність до формули, яка після трьохсот років намагається описати Його природу.

Святі останніх днів не приймають вселенських символів віри, оскільки вони не були дано силою одкровення, але були складені комітетами експертів. Як ми вже відзначали минулого тижня, рання Церква особливо не довіряла філософам, які не здатні розкрити природу Бога. Проте перший і найбільший із вселенських соборів – Нікейський собор – можна описати без перебільшення як "день філософа". Давайте коротко розглянемо деякі кроки, що призвели до формулювання Нікейського символу віри.

Все почалося з єпископа Олександра з Олександрії, який "збирав Церкву і іноді, в присутності підвладних собі пресвітерів та інших кліриків, люб'язно (philtimoteron) богословив про Святу Трійцю, міркуючи філософськи, що Свята Трійця є в Трійці один". Один підлеглий йому пресвітер, Арій, людина не без знання діалектики ... з закоханості (philoneikias) ухилився до думки прямо протилежному ... і слова єпископа став грубо пропонувати заперечення " . Сократ-історик зробив висновок про виступ Арія на цих зборах, кажучи, що "цими новими висновками (syllogismo) він порушив багатьох до дослідження питання, - і мала іскра перетворилася на велику пожежу".[1]

Хіба це не є прекрасною ілюстрацією тих пороків і безумств, за які перші християни засуджували філософію? Єпископ, філософствуючи з честолюбства, - не тому, що шукав істину, а хотів блиснути розумом, - використовував технічні терміни "тріада" і "монада", відсутні в Писаннях, і був спростований іншим священиком, тренованим у мистецтві діалектики, яке ранні отці так ненавиділи. Другий також був спонуканий не любов'ю до істини, але бажанням затьмарити єпископа, таким був дух, з якого почалося це велике дослідження питання.

"Велика пожежа", згадувана Сократом, розділила християнський світ на ворогуючі фракції, і імператор Костянтин написав суворий лист главам обох партій. У цьому листі він говорить серед іншого: "Подібні [технічні] питання, ...пропоновані любов'ю непотрібної ледарства, хоча і є іноді, як засоби природної вправи, але ми повинні тримати їх в розумі, а не вносити легковажно в громадські збори і не довіряти необдумано слуху черні. Бо хто може ґрунтовно дізнатися чи по-належному витлумачити силу таких великих і таких важких предметів? проти небезпеки впасти в оману? Отже, у пошуках цього роду треба утримуватися від багатослів'я, щоб, або за слабкістю свого єства, не маючи сили витлумачити запропоноване питання, або, по тупості слухачів, не вміючи повідомити їм ясного поняття про висловлене вчення, інакше не довести народу або до богохульства, або до розколу... Коли ви змагаєтеся один з одним щодо маловажних і дуже незначних предметів, тоді настільки великому народу Божому не слід керуватися вашими думками, що роздвоилися, — і не тільки не слід, навіть протизаконно".[2] Яка лекція для провідників Церкви! І це люди, яким довелося складати символи віри.

Зрештою, як знаємо, імператору довелося скликати великий Нікейський собор. Поки клірики, що зібралися, чекали запізнюваних, відбулося кілька цікавих попередніх дискусій. Вони чудово ілюструють дух усіх зборів. Нам повідомляють, що там була велика група мирян, експертів у мистецтві діалектики, які з ентузіазмом включалися до обговорення, підтримуючи то одну, то іншу сторону. Тим часом, незадовго до зборів єпископів в одному місці, діалектики показували черні попередні досліди своїх промов. подали нам не діалектичне мистецтво і не суєтну науку спокушати, але ясне вчення, яке охороняється добрими справами і вірою. діалектичний шум на той час вщух".[3]

Все ще були люди з ясною головою в Церкві, але вони не належали до тих, хто брав участь у створенні символу віри. Вони були представлені одним літнім мирянином, мучеником, який під час переслідувань не зрікся своєї віри і служив сполучною ланкою з справжньою стародавньою Церквою. Він з'явився тут – серед суперечок богословів – як "дев'ятиденне диво", щоб нагадувати їм, як далеко від шляхів Христа та апостолів вони відійшли. Вони зніяковіли в той момент, але не покаялися.

Давайте перейдемо відразу до заключної промови, що пролунала на цьому найбільшому зі соборів. Вона була вимовлена, як і личить, імператором, який "перший засвідчив, що воно дуже вірне, - як говориться в листі Євсевія своїй пастві, - ...а тому наказав приєднатися до нього всім, підписати ці догмати і бути у згоді з ними , додавши тільки слово єдиносущий (ὁμοούσιος). Потім, здебільшого використовуючи технічну мову, імператор продовжив пояснювати те саме слово (що погодилися під час обговорення) і фінальний вердикт, оскільки він був не цілком зрозумілий. Євсевій підбиває підсумок: "Так філософствував наймудріший і благочестивіший цар наш, і єпископи з приводу одностайного слова склали наступну формулу".[4]

У цій формулі, яка наведена далі, є цікаве визнання: "Як ми знаємо, в... давніх творах ім'я єдиносущний (омоусіос) [ніколи не] вживали знамениті єпископи і письменники, коли богословили про Отця і Сина". Щоб розвіяти сумніви своєї пастви Євсевій поспішає запевнити їх, що "про викладену віру... в якій усі ми погодилися не без дослідження, але на поданих і з вищесказаних причин схвалених λογίσμοι (логізмої) [у присутності боголюбивого царя Костянтина]". Інакше кажучи, комітет працював щосили. Згідно з цим документом, всі проблеми були вирішені за допомогою слів, "яких немає в Писанні... Так як, наприклад, в жодній богонатхненній книзі немає виразів: "з не-сущого", або "був час, коли (Сина) не було "та інших за цими, те й неблагопристойним здалося говорити і викладати їх... і раніше не мали традиції вживати подібні висловлювання".[5] Після цього у листі продовжується виправдання тих самих термінів, які, як визнано, були невідомі першим християнам.

Невже Бог настільки змінив Свою природу, що Йому потрібні були нові терміни для її опису?

Трохи вище ми залишили слово λογίσμοι без перекладу, тому що саме це слово Апостол Павло використав у 2-му посланні до Коринтян 10:4-5, коли говорив, що знання, отримане через одкровення — «гноз», — зводить нанівець або спростовує все "логізмої", тобто думки людські. І що ж, тепер Євсевій знаходить втіху в тому, що Нікейський Символ вивів ці терміни після ретельно перевірених логізмої.

Ви бачите, як основи віровчення змістилися з пророчого одкровення до людських вигадок. Святі останніх днів сприймають цю зміну як фатальні для Церкви і, вважаючи так, вони перебувають у хорошій компанії. Бо, хоча загальноприйнята церковна історія цілком замовчує цей момент, факт у тому, що перші вселенські собори Церкви розглядалися провідними священнослужителями і широкою публікою на той час, як найпохмуріший і тривожний симптом. Надамо їм можливість висловити це від першої особи.

Атанасій, один із провідних фахівців на Нікейському соборі, з тривогою дивився на наступні після цього собори: "Що залишається вселенській Церкві вчити про порятунок, якщо нині проводити дослідження віри та споруджувати сучасне авторитетне джерело, щоб проголошувати офіційне тлумачення того, що вже було сказано?" ...І чому так зване духовенство кидається туди і сюди, намагаючись дізнатися, як їм слід вірити про нашого Господа Ісуса Христа? Усі сміються з християнських керівників, — нарікає Атанасій, — кажучи, "ці християни не знають, що думати про Христа!", що, звичайно ж, послаблює їхній авторитет.[6] "Який толк від усіх цих соборів? – Запитує він. – Даремно вони кидаються туди й сюди з приводу того, що собори необхідні, щоб встановити важливі питання вчення, оскільки для цього достатньо Писань".[7] (Зверніть увагу, де виявляє Атанасій суд останньої інстанції — не на з'їздах єпископів, а просто в Писаннях.) "Ми суперечимо тим, хто були до нас, відпадаємо від традицій наших отців і думаємо, що повинні скликати собор. Потім нас охоплюють передчуття, що наші старання пройдуть даремно, якщо ми просто зберемося і прийдемо до згоди про щось; тож ми вирішуємо, що собор повинен розділитися на дві групи, щоб ми змогли голосувати, ...неефективно зображуючи те, що було зроблено на Нікейському соборі під приводом все більшої простоти.[8]

Хіба може хтось ще дати кращий опис на подив сучасним умонастроям, у яких виковувалися ранні символи віри християнства: прагнення інтенсивно думаючих, сповнених почуття власної важливості членів комітету; метушлива і незрозуміла захопленість процедурою та створенням видимості роботи; сильне бажання провести засідання будь-що-будь?

"Нема потреби у всіх цих соборах, - повторює Опанас, - і вони не потрібні саме тому, що у нас є Писання; і якщо Писання є предметом незгоди в соборі, тоді у нас є писання Отців. Учасники Нікейського собору не забували про це". .. А щодо цих — інших соборів, вони просто не мають сенсу і нікуди не приведуть".[9] І знову: "Хто може називати таких людей християнами, або як ми можемо говорити про віру серед людей, хто не має ні розуму, ні писань, які б не змінювалися весь час, але задовольняли б усім обставинам, які б не перероблялися і не переінакшувалися постійно?[10]

Звернемося до іншого західного сучасника Атанасія, до святого Іларія: "Це однаково сумно і небезпечно, - пише він у своєму знаменитому зверненні, - що існує стільки ж викладів віри, скільки і думок серед людей, стільки ж навчань, скільки і тенденцій, і стільки а джерел богохульства, скільки з-поміж нас недоліків; нові символи віри, щоб описати невидимі таємниці. один одного на шматки, приводимо один одного до смерті.[11] І пізніше в листі до імператора: "Віру було знищено — чи можлива реформація? Віру шукали так, ніби ми вже не мали її. Віру описували так, ніби її ще не було в наших серцях. Будучи переродженими через віру, ми приймаємо повчання про віру так, ніби наше переродження було без віри.[12] Що ж, ці собори та виклади віри зображені тут як заява про банкрутство, як ясний вияв того, що віра втрачена, як відчайдушна спроба заповнити вакуум. І вакуум цей був заповнений словами та нескінченною балаканиною філософів.

Розповідаючи про один з епізодів Нікейського собору, історик Созомен писав: "Яке диво більше: змусити камінь говорити чи змусити філософа замовкнути".[13] Але давайте послухаємо Іларія: "Оскільки вся суперечка про слова, і оскільки вся полеміка розгорнулася про нововведення [тобто про застосування філософської термінології, яка відсутня у Писаннях], і оскільки основою для дискусії є наявність деяких двозначностей, і оскільки суперечка йде про владу, і оскільки ми не може дійти згоди з технічних питань, і оскільки наша проблема полягає в тому, щоб досягти консенсусу, і оскільки кожна зі сторін почала анафемувати іншу, складається враження, що навряд чи хтось все ще належить Христу (або на боці) Христа). Ми захоплюємося всяким вітром вчення і, продовжуючи вчити, лише дедалі більше поділяємося, а що більше навчені, то більше збиваємося зі шляху".[14] Який коментар про Нікею! "Ми уникаємо вірити про Христа те, у що Він сказав нам вірити, так що доводиться встановлювати ненадійну єдність в ім'я хибного світу і опротестовувати за допомогою нових ухвал Бога те, що ми фальшиво називаємо інноваціями. І в ім'я Писань ми віроломно цитуємо те, чого немає в Писаннях: непостійні, марнотратні, безбожні, що змінюють те, що було встановлено, скасовують прийняте вчення, зловживають тим, що не належить до релігії".[15]

Тут Іларій не виступає проти єретиків та схизматиків. Подібно до Атанасія, Євсевія, Василя, Золотоуста, Акакія, Елевсії, Фебадії та багатьох інших менших світил, він описує не дурість деяких, а, як він сам каже, "віру нашого сумного часу... Віра останнього року, — питає він, — що за мінливий матеріал вона містить? Спочатку вона замовчує омоусіон, потім його проповідує, потім засуджує. Куди все подібне веде? До того, що ні ми, ні наші попередники не змогли вберегти священне незайманим".[16] Коли люди залишені покладатися на власні кошти, без керівництва пророків, що живуть, то навіть велика традиція не вбереже істинну віру, бо, як Іларій щойно зазначав, люди нездатні самостійно зберегти цю традицію.

Ми процитували деякі твердження — поза всяким сумнівом, що стосуються цього питання, — двох найшанованіших представників Християнства, людей, які особисто були присутніми на великих соборах четвертого століття, де християнські віросповідання віри, у тому вигляді, як вони є у нас нині, придбали свою остаточну форму. Як же цим чоловікам не вистачало голосу пророків!

Той факт, що церкві довелося проводити собори, щоб описати основоположні вчення, коли минули століття після того, як Христос і апостоли вже сповістили ці вчення світу, вкрай стривожив не лише їх. Як вони багато разів кажуть нам, це стурбувало всіх членів Церкви повсюдно. А те, що обговорення на цих соборах велися в манері та мовою філософських шкіл, завдало їм ще більше душевних страждань.

Протягом усього Середньовіччя найздібніші чоловіки працювали з усіх сил, щоб зрозуміти і переформулювати в певному вигляді ці вічно ілюзорні визначення Бога, і одна школа все також змінювала іншу, — в точності, як це відбувалося в четвертому столітті. Реформація, спробувавши виправити адміністративні зловживання і сформулювати заново моральні принципи, залишила недоторканими базові доктрини, так що й донині весь християнський світ — від прохолодних альковів готики Високої церкви до задушливого намету проповідника-відродженця — зберігає лояльність незадоволеним і спантеличеним священнослужителям четвертого століття.

Ці довгі століття показали, причому показали вичерпно, що " людина не здатна, досліджуючи, пізнати Бога " . Якщо тільки воно не продиктоване особисто Богом через одкровення, будь-яке сповідання віри неминуче буде компромісом задля досягнення, як висловився Іларій, ненадійної єдності в ім'я фальшивого світу, за що потрібно добровільно пожертвувати істиною. За всю довгу історію цих символів віри час дивним чином реабілітував пророків. Якщо нам і потрібне якесь сповідання віри, тільки живий голос пророцтва може дати йому опис, і ці принципи Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів дотримується на самоті.