Ллойд Гленн

Цю історію нам надіслали з Сіетлу, штат Вашингтон. Вона описує документальну подію, яка відбулася в 1994 році. Ллойд Гленн розповдає про навколосмертний досвід свого трирічного сина.

Я вдячний за нагоду говорити сьогодні на тему, яку мене попросили висвітлити — про важливсть відвідування храму. Брати сестри, в нашому житті ми набуваємо духовний досвід, і дещо з цього досвіду залишається дуже священним і конфденційним, але чимось — хоча воно є не менш священним — слід длитися.

Минулого літа моя сім’я отримала духовний досвід, який справив на нас тривале та глибоке враження, і ми відчувамо, що повинні поділитися ним. Це послання любові. Це послання відновленої перспективи, відновленої рівноваги і відновлених проритетів.

Я смиренно молюся, щоб, переказуючи цю історію, я зміг передати вам дар, що його отримав мій маленький син Брайан одного теплого літнього дня минулого року.

Двадцять другого липня я прямував до Вашингтону у відрядження. Все йшло дуже ординарно, поки ми не зробили посадку в Денвері, щоб пересісти в інший літак. Знімаючи свої речі з верхньої полиці, я почув оголошення, що «містера Ллойда Гленна просять терміново зустрітися з представником пасажирської служби авіакомпанії Юнайтед Ейрлайнз». Мене це не дуже вразило аж поки, виходячи з літака, я не побачив добродія, що запитував у кожного чоловіка, чи він «часом не містер Гленн». В цю мить я зрозумів, що сталося щось недобре, і моє серце впало.

Коли я вийшов з літака, цей чоловік з серйозним виразом на обличчі сказав: «Містере Гленн, у вас вдома щось трапилось. Я не знаю, що саме трапилось або з ким, але я проведу вас до телефона, і ви зможете зателефонувати в лікарню. Моє серце важко застукало в грудях, але зусиллям волі я вгамував себе. Наче на дерев’яних ногах, я прослідував за незнайомцем до далекого телефону, де набрав номер лікарні місії, що він дав його мені. Я зв’язався з травматологічним відділенням і дізнався, що мого трирічного сина затиснуло на кілька хвилин автоматичними дверима в гаражі і що, коли моя дружина знайшла його, він був мертвий. Сусід-лікар почав реанімаційні заходи, які продовжили в машині швидкої допомоги по дорозі в лікарню. Тепер Брайана вже повернули до життя, і лікарі вважають, що він буде жити, але вони не знають, наскільки серйозно були вражені серце і мозок. Вони пояснили, що двері зачинилися повністю на грудині якраз над серцем. Пошкодження були дуже серйозними.

Потім слухавку взяла дружина сказала, що прийшли наш єпископ і домашні вчителі і чекають на дозвіл благословити Брайана. У голосі звучала тривога, але не істерика, отже її спокій передався й мені.

Здавалося, що політ у зворотній бік ніколи не закінчиться, та нарешті я прибув до лікарні — через шість годин після того, як ті двері зачинилися на моєму синові. Я ввійшов до палати інтенсивної терапії. Ніщо не могло підготувати мене до цього видовища – побачити мого маленького сина, що так нерухомо лежав на великому ліжку у сплетінні трубок, оточений моніторами. Він був на штучному диханні. Я підвів погляд на дружину, яка стояла поруч, намагаючись посміхнутися мені на підтримку. Все це здавалося жахливим сном. Мені детально розповіли про все і дали дуже стриманий прогноз. Брайн буде жити, перші аналізи показали, що з серцем все гаразд – що само по собі вже було подвійним чудом. Але тільки час покаже, чи зазнав пошкоджень його мозок. Протягом цих годин, що здавалися нескінченними, моя дружина залишалася спокійною. Вона сказала, що єпископ дав благословення – таке сильне і переконливе, що вона відчула, що з Брайаном скоро все буде гаразд. Я вхопився за її слова і за віру як за останню соломинку. Всю ніч і весь наступний день Брайан залишався непритомним. Здавалося, що з того часу, як вчора я вирушив у відрядження, минула вічність. Нарешті о другій годині пополудні наш син прийшов до тями, сів на ліжку і вимовив слова, що були прекрасніші за все, що я будь-коли чув. Він сказав: «Тату, тримай мене» і простягнув до мене свої маленькі ручки.

Наступного дня нам сказали, що в нього нема жодних неврологічних або фізичних дефектів, і історія про його дивовижне одужання поширилася по всій лікарні. Ви не можете уявити нашої вдячності і радості.

Коли ми забирали Брайана додому, ми відчували незрівнянне благоговіння до життя і любов нашого Небесного Батька – почуття, що приходить до тих, хто так близько стояв біля порогу смерті. В наступні дні в нашому домі відчувався особливий дух. Наші старші діти глибше відчували близькість до свого маленького брата. Я відчував, що став ближче до своєї дружини, і всі ми, вся наша сім’я – ближче один до одного. Ритм нашого життя став спокійнішим. Ми ясніше бачили перспективи нашого життя, і наша душевна рівновага стала міцнішою. Ми відчували, що Господь рясно благословляє нас, і були глибоко вдячні за це.

Десь через місяць після нещасного випадку Брайан якось прокинувся від полуденного сну і сказав: «Мамо, сядь. Я маю щось сказати тобі». В цю пору свого життя Брайан звичайно говорив короткими фразами, і таке довге речення здивувало мою дружину. Вона присіла на ліжко поруч з ним, і він почав свою священну дивовижну розповідь.

«Чи ти пам’ятаєш, як мене затиснуло під дверима в гаражі? Вони такі важкі, і мені було так боляче. Я звав тебе, але ти не могла почути мене. Я почав плакати, але стало вже надто боляче. І тоді з’явилися «пташки».

«Пташки?» – здивовано запитала дружина.

«Так, – відповів він, – я почув свист і в гараж влетіли «пташки». Вони попіклувалися про мене».

«Справді?»

«Так, – сказав він, – одна з пташок полетіла і привела тебе. Вона сказала тобі, що мене затиснуло в гаражі».

Приємне благоговійне почуття заповнило кімнату. Дух був настільки сильним – і в той же час – легшим за повітря. Моя дружина зрозуміла, що трирічна дитина не знає, що таке смерть і духи, і тому синочок називав істот, як прийшли із-за завіси йому на допомогу, «пташками», бо вони переміщалися у повітрі, як пташки.

«На кого були схожі ті «пташки»? – запитала вона.

«Вони такі красиві. Вони вдягнені в біле, все біле. Дехто з них був одягнений в біле і зелене, але дехто – в усе біле».

Це заінтригувало дружину, бо Брайн ще не міг зв’язати вигляд зеленого кольору і його назву. «Чи вони щось розповідали?»

«Так, вони сказали, що з дитиною все буде гаразд».

«З дитиною?» – не зрозуміла моя дружина.

«Так, з дитиною, що лежала на підлозі в гаражі». Він продовжував: «Ти прийшла, відкрила двері гаражу, і підбігла до дитини. Ти сказала дитині залишитися і не йти».

Моя дружина ледве не занепритомніла, почувши це, бо тоді вона дійсно підбігла, стала навколішки над Брайановим тілом, і, побачивши його роздавлені груди і невпізнанні риси обличчя, знаючи, що він уже мертвий, підняла його обличчя по себе і прошепотіла: «Не залишай нас, Брайане, будь ласка, залишись, якщо можеш».

Слухаючи Брайана, який переказував їй її власні слова, вона зрозуміла, що його дух залишив тіло дивився згори на маленьке неживе тільце.

«А що було далі?» – запитала вона.

«Ми вирушили в подорож, – сказав він, – дуже, дуже далеко». Він почав сильно хвилюватися, бо намагався описувати речі, для яких у нього не вистачало слів. Дружина намагалася заспокоїти і приголубити його, запевняючи, що все буде гаразд. Він боровся з бажанням сказати ще щось безсумнівно дуже важливе для нього, але йому було важко знаходити відповідні слова. Нарешті він побачив на стіні картину з зображенням Окландського храму, його очі засвітилися, і він побіг до неї.

«Я був там! – закричав він, – там, мамо!» Він вказав на храм. «І я був у інших, схожих на цей. Їхбагато. Вони скрізь, я був в деяких з них разом із «пташками». Ми так швидко летіли в повітрі!» На це моя дружина сказала:

«Це один з храмів».

«Так-так! – закричав він, – я був у храмах! Вони такі красиві, мамо! І в храмі дуже і дуже багато пташок. Багато з них сидять у клітках. Мамо, я повинен піти до храму і випустити їх. Вони такі засмучені, я потрібен їм, щоб випустити їх. Мамо, ти повинна йти туди зараз і випустити їх. І тато – і також кожний. Ми повинні випустити їх з кліток».

Моя дружина була вражена. Приємний дух огортав душу все сильніше і сильніше, але ще ніколи він не викликав у неї такого прагнення діяти. Вона думала про духовний світ – духовну в’язницю для тих, хто не отримав спасительних обрядів, вона знала, що такі духи розраховують на нас, сподіваючись, що ми зробимо ці обряди для них. Вона пригадала, як Брайан сказав, що деякі з «пташок» були вдягнені в зелене і біле, і значущість цього затопила серце відчуттям розуміння і прагнення діяти.

Потім Брайан сказав, що «пташки» говорили йому, що йому належить повернутися і розповісти кожному про храми і «пташок» у клітках. Він сказав, що вони повернули його додому, що на подвір’ї стояли велика і мала пожежні машини і швидка допомога. Якийсь чоловік виніс дитину на білому ліжку, і він намагався сказати цьому чоловікові, що з дитиною все буде гаразд, але він не чув його. Він повторив, що «пташки сказали, що йому слід поїхати в швидкій допомозі, але вони будуть поруч. Він сказав, що там було так красиво і так спокійно, що він не хотів повертатися.

Тоді з’явилося яскраве світло. Світло було таким яскравим таким теплим, і він відчув любов до нього. Хтось стояв у яскравому світлі і, обійнявши його, сказав: «Я люблю тебе, але ти маєш повертатися. Тобі треба грати в бейсбол, розповідати всім про храми і полювати на алігаторів». Тоді особа в яскравому світлі поцілувала його і попрощалася.

Брайан сів у швидку разом з двома «пташками». Люди сіли в машину, двері зачинилися, – сказав він, – «я побачив, як мої красиві, красиві «пташки» прощаються зі мною. Тоді я почув різкий свист, і вони зникли у хмарах». Він розповідав цю історію більше години. Він учив нас, що «пташки» завжди з нами, але ми не бачимо їх, бо дивимося нашими очима, ми не чуємо, бо слухаємо нашими вухами. Але вони тут, побачити їх можна лише тут (він поклав свою руку на серце). Вони нашептують нам те, що допомагає нам чинити правильно, бо вони так сильно люблять нас.

Брайан продовжував, сказавши: «Мамо, у мене є план. У тебе є план. У тата є план. У кожного є план. Ми всі мамо виконувати свій план і триматися наших обіцянок. І «пташки» допомагають нам у цьому, «бо люблять нас так сильно-сильно».

В наступні тижні він часто приходив до нас і розповідав все це повністю або частково знову і знову. Історія завжди була та сама. Деталі розповіді ніколи не змінювалися і передавалися в тій самій послідовності. Кілька разів він додавав маленькі нюанси, які прояснювали те, що ми вже чули. Ми ніколи не переставали дивуватися, як саме йому вдавалося передавати такі деталі і розповідати про «пташок», перебільшуючи свою природну спроможність. Куди б він не пішов, він говорив чужим людям, що вони мусять іти до храму. На наш подив, ніхто не дивився на нього з подивом, коли він це казав. Скорше, у людей м’якшав погляд і вони посміхалися.

Зайве казати, що ми не могли не змінитися після того дня, я молюся за те, щоб ця зміна залишилася з нами назавжди. З того часу ми з дружиною регулярно ходимо до храму, Брайан завжди чекає нас, щоб почути, скільки «пташок» ми звільнили сьогодні.

Брати і сестри, з усіх послань, які Брайан міг принести звідти, він приніс це одне – Ми мусимо йти до храму випускати «пташок». Я свідчу вам, що те, чим я поділився з вами сьогодні, – це правда. Ці істини священні і цінні для нас. Вони матимуть вічні наслідки для всіх нас, для духів, як чекають, коли буде зроблена робота, яку можемо зробити для них тільки ми.

Тож давайте відвідувати храм і випускати «пташок» – бо це воістину Господня робота і Його слава – здійснювати безсмертя і вічне життя людини.

Я залишаю з вами це послання, в ім’я Ісуса Христа, амінь.

Переклад В. Малишкевич і О. Січкаренко