Музика: М. Младєнов. Слова: О. Січкаренко. Група «Світло Горить» (1988)

І.

Мені згадалось, як твоє волосся
   спадало на моє плече.
Та мить солодка не минає й досі —
   між теплих спогадів тече.

Здалось, що бачу я
    очей щасливих блиск
         востаннє.
Відчув, що почуття —
    таке палке колись —
         розтане.

На жаль, в минуле
    рушить те, що об’єднало нас.
Ти теж відчула, —
    що з тобою ми в останній раз.

ІІ.

Десь за небокраєм ти біля вікна,
    у смутку та чеканні.
Стій, облиш! Бо почуття, що мина,
     несе нове кохання.
Так було завжди і буде по вік
    у світі під зірками.
Нас несе вперед невпинний потік,
    що грає почуттями.

Не зникне назавжди
    очей щасливих блиск
        в коханні.
Самотності слова
   торкнуться вуст твоїх
        востаннє.

Потужний вітер
    викорінює квітучий сад,
А потім квіти
    буде ніжно вітер колисать.
В своїх негодах
    часто ніби сам себе втрачав,
А трохи згодом
    я нове кохання зустрічав.

Олександр Січкаренко (19 жовтня 2007)

Ви в курсі, що людство твердо йде до світлого майбутнього? Так? Я теж.
А помічали коли-небудь, яку важливу роль у цій ході відіграють неймовірні, на перший погляд абсолютно зайві жести, рухи чи міміка окремих його представників? Ні? Я теж — до певного часу. А потім раптом второпав…

У мене, наприклад, є звичка висовувати язика, коли я щось роблю руками. Скажімо, викручую шуруп зі стіни, відскрібаю кіптяву з похідного казанка, пришиваю ґудзик або міняю розетку… Одним словом, якщо я щось роблю, а ви в цей час спостерігаєте, то через хвилину-дві ви помітите, що, сам того не усвідомлюючи, я починаю «допомагати собі язиком». Чому? Не знаю.

Читати далі →